Постінфарктний синдром Дресслера

Постінфарктний синдром Дресслера

Синдром Дресслера (постінфарктний синдром) – поєднання перикардиту з плевритом, рідше пневмонією і еозинофілією, розвивається на 3-4-му тижні з моменту виникнення ІМ; обумовлено сенсибілізацією організму до деструктивно змінених білків міокарда. Виділяють також посткардіотомний (постперікардіотомічний) синдром, що є окремим випадком раннього синдрому Дресслера і виникає в найближчому періоді після операцій, що супроводжуються розкриттям порожнини перикарда. Постінфарктний синдром Дресслера спостерігають у 1-3% хворих на ІМ і після 35-50% перикардіотомій.

Клініка

Класично постінфарктний синдром розвивається на 2-4-му тижні ІМ, однак ці терміни можуть зменшуватися – «ранній СД» і збільшуватися до декількох місяців, «пізній СД». Іноді перебіг СД приймає агресивний і затяжний характер, він може тривати місяці й роки, протікати з ремісіями і загостреннями.

Основні клінічні прояви синдрому Дресслера: лихоманка, перикардит, плеврит, пневмоніт і ураження суглобів.

Лихоманка при СД не має будь-якої суворої закономірності. Виникає раптово на тлі задовільного стану. Як правило, вона буває субфебрильною, хоча в окремих випадках може бути фебрильною або взагалі відсутньою. Призначення антибіотиків ефекту не дає, температура не знижується.

Перикардит є обов’язковим елементом СД. Клінічно він проявляється болем в перикардіальній зоні, який може віддавати в шию, плече, спину, черевну порожнину. Біль може бути гострим приступообразним (плевритичним) або давити, стискаючим (ішемічним). Він може посилюватися при диханні, кашлі, ковтанні і слабшати в вертикальному положенні або лежачи на животі. Як правило, він тривалий і зникає або слабшає після появи в порожнині перикарда запального ексудату. Головна аускультативна ознака перикардиту – шум тертя перикарда: в перший день хвороби при уважній аускультації він визначається в абсолютній більшості (до 85%) хворих. Шум найкраще вислуховується біля лівого краю грудини, при затримці дихання і нахилі тулуба пацієнта вперед. У класичному варіанті він складається з трьох компонентів – передсердного (визначається в систолу) і шлуночкового (систолічного і діастолічного). Як і біль, шум тертя перикарда зменшується або зникає зовсім після появи в порожнині перикарда випоту, що розсовує листки перикарда, що труться. Зазвичай перикардит протікає неважко: вже через кілька днів болі стихають, а ексудат в порожнині перикарда майже ніколи не накопичується в такій кількості, щоб погіршити кровообіг, хоча іноді можуть з’явитися ознаки важкої тампонади серця. Іноді запальний процес в перикарді при СД приймає затяжний рецидивуючий характер і закінчується розвитком констриктивного перикардиту.

Плеврит. Проявляється болем в бокових відділах грудної клітки, що посилюється при диханні, утрудненням дихання, шумом тертя плеври, притуплення перкуторного звуку. Він може бути сухим і ексудативним, одностороннім і двостороннім. Нерідко плеврит носить міждолевий характер і не супроводжується типовими фізикальними симптомами.

Пневмоніт. Пневмоніт при СД виявляється рідше, ніж перикардит і плеврит. Якщо осередок запалення досить великий, також відзначається притуплення перкуторного звуку, ослаблене або жорстке дихання, поява фокуса дрібнопухирцевих хрипів. Можливий кашель і виділення мокротиння, іноді з домішкою крові, що завжди викликає певні діагностичні труднощі.

Поразка суглобів. Постінфарктний синдром Дресслера характеризується появою так званого «синдрому плеча»: хворобливих відчуттів в області плечолопаткових суглобів, частіше зліва, обмеження рухливості цих суглобів. Залучення до процесу синовіальних оболонок нерідко призводить до виникнення болю і в великих суглобах кінцівок.

Інші прояви. Проявом постінфарктного синдрому може бути серцева недостатність внаслідок діастолічної дисфункції, геморагічний васкуліт та гострий гломерулонефрит.

Виділяють наступні форми синдрому Дресслера:

1)    Типова (розгорнута форма) з варіантами:

  • перикардіальний;
  • плевральний;
  • пневмонічний;
  • перикардіально-плеврально-пневмонічний;
  • перикардіально-плевральний;
  • перикардіально-пневмонічний;
  • плевропневмонічний.

2)    Атипова форма з варіантами:

  • суглобний (з ураженням одного або декількох суглобів);
  • шкірний (висипання, почервоніння).

3)    Малосимптомні форми з варіантами:

  • тривале підвищення температури
  • наполегливі артралгії (болі в суглобах).

Додаткові методи дослідження

Лабораторні дані. Часто (але не завжди!) відзначається підвищення ШОЕ і лейкоцитоз, а також еозинофілія. Дуже характерно різке підвищення рівня С-реактивного білка.

У хворих з СД реєструються нормальні рівні маркерів пошкодження міокарда (МВ-фракція креатинфосфокінази (МВ-КФК), міоглобін, тропоніни), хоча іноді відзначається їх незначне підвищення, що вимагає проведення диференціальної діагностики з рецидивом ІМ.

Електрокардіографія (ЕКГ). При наявності перикардиту на ЕКГ визначаються дифузний підйом сегмента ST і, періодично, депресія сегмента PR, за винятком відведення aVR, в якому спостерігаються депресія ST і підйом PR. По мірі накопичення ексудату в порожнині перикарда може знизитися амплітуда комплексу QRS.

Ехокардіографія. При накопиченні рідини в порожнині перикарда виявляється сепарація його листків і можуть з’явитися ознаки тампонади серця. Слід підкреслити, що для СД не характерний великий обсяг рідини в порожнині перикарда – як правило, сепарація листків перикарда не досягає 10 мм в діастолу.

Рентгенографія. Виявляють скупчення рідини в плевральній порожнині, міждолевий плеврит, розширення меж серцевої тіні, вогнищеві тіні в легенях.

Комп’ютерна або магнітно-резонансна томографія також виявляють рідину в порожнині плеври або перикарда і легеневу інфільтрацію.

Плевральна і перикардіальна пункція. Видалений з порожнини плеври або перикарда ексудат може бути серозним або серозно-геморагічним. При лабораторному дослідженні в ньому визначається еозинофілія, лейкоцитоз і високий рівень С-реактивного білка.

Диференційна діагностика СД

СД диференціюють з рецидивуючим або повторним ІМ, бактеріальною пневмонією, тромбоемболією легеневої артерії, перикардитом або плевритом іншої етіології і деякими іншими більш рідкісними захворюваннями. Крім клінічних та інструментальних даних, велике значення в диференційній діагностиці мають лабораторні дослідження: визначення маркерів ушкодження міокарда (міоглобін, МВ-КФК, тропоніни) і продуктів деградації фібрину (D-димер).

Постінфарктний синдром Дресслера: лікування

Нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП). Препаратом вибору при СД традиційно вважається ібупрофен (400 800 мг/добу). Рідше використовують аспірин. Інші НПЗП не застосовують через їх негативний вплив на периінфарктну зону.

Глюкокортикоїди зазвичай використовують при СД, рефрактерном до терапії НПЗП. Як правило, застосовують преднізолон (1 мг/кг/добу), хоча можна використовувати і інші препарати.

Після досягнення клінічного ефекту глюкокортикоїди відміняють поступово протягом 6-8 тижнів, так як при швидкій відміні можливий рецидив СД.

Іноді використовують малі дози глюкокортикоїдів (преднізолон в дозі 15 мг/добу) в комбінації з НПЗП. У важких випадках глюкокортикоїди вводять парентерально. Швидке зникнення проявів СД при призначенні глюкокортикоїдів є настільки характерним, що має певне диференційно-діагностичне значення.

Тривале застосування кортикостероїдів небажано, так як, окрім характерних для цієї групи препаратів ускладнень (гастродуоденальні виразки, затримка рідини, остеопороз), вони можуть сприяти формуванню аневризми і розриву міокарда, оскільки гальмують процес його рубцювання і викликають потоншення рубця, що формується. Природно, при терапії НПЗП і глюкокортикоїдами необхідна гастропротекція.

Інші препарати. При важкому рефрактерному до терапії НПЗП і глюкокортикоїдами рецидивуючому СД можуть використовуватися інші препарати, такі як колхіцин і метотрексат. Зокрема, колхіцин (1,0 мг/добу) особливо ефективний при постперікардіотомічному синдромі.

Антикоагулянти. У зв’язку з загрозою розвитку гемоперикарда і тампонади серця, від застосування антикоагулянтів при СД слід утриматися. Якщо ж це неможливо, то їх призначають в субтерапевтичних дозах.

Перикардіоцентез використовують при тампонаді серця.

Перикардектомія. Через загрозу посилення або рецидиву СД перікардектомія застосовується рідко (при констриктивному перикардиті).

При ІМ (особливо в перші 4 тижні) тривалий прийом нестероїдних протизапальних засобів (особливо ібупрофену, що викликає витончення постінфарктного рубця) і ГКС не показаний внаслідок того, що вони гальмують загоєння міокарда, сприяють формуванню аневризм і можуть викликати розриви серця. Якщо пройшло 4 тижні після ІМ і у хворого є тільки виражений перикардит, то йому призначають всередину аспірин (по 500 мг кожні 4 год) або індометацин (200 мг/добу) і анальгетики. При відсутності ефекту і наявності повного синдрому Дресслера окремим хворим (з важкими рецидивами симптоматики) призначають оральні ГКС – преднізолон по 20-40 мг/добу (дексаметазон по 8 мг) коротким курсом в 2-3 тижні з поступовим зниженням дози протягом 5-6 тижнів (доза знижується на 2,5 мг кожні 5 днів) у міру поліпшення симптоматики.

Дана стаття має ознайомлювальний характер. Самолікування може бути шкідливим для вашого здоров’я. Застосування будь-яких препаратів, що згадані в даній статті, можливе лише за призначенням та наглядом лікаря.

Зареєструйтеся на нашому сайті прямо зараз, щоб мати доступ до більшої кількості навчальних матеріалів!

Підписатися на наші сторінки:

Поділитися:

Інформація на сайті
представлена для медичних працівників.
Будь ласка, підтвердіть, що Ви лікар.

Реєструйся та отримай подарунок!

Реєстрація користувачів







  • Використовуйте тільки латиницю і цифри. Нікнейм буде відображуватися іншим користувачам платформи у якості Вашого нікнейму.













  • Strength indicator

    Пароль не менше 12 символів, літери верхнього та нижнього регистрів, числа та символи накшталт ! " ? $ ^ &
  • Розпочинайте введення номеру з коду держави у форматі +380